Обережно цензура! Або як Церква відредагувала Пушкіна
Нещодавно Російська Православна Церква (РПЦ) перевидала казку Олександра Сергійовича Пушкіна «Сказка о Попе и работнике его Балде». Суть цього перевидання полягала не у помноженні примірників твору відомого класика, а у кардинальній зміні самої ідеї казки. Російські священики-ідеологи вирішили, що класичний твір ганьбить високе звання духовного пастиря і тим самим принижує авторитет сучасного священства в очах підростаючого покоління.
Не витрачаючи час на те щоб почути думки літературознавців, пастви та громадськості, вони просто поміняли «попа» на «купца» і видали новий варіант накладом у 4000 екземплярів. Саме цікаве те, що «неопушкіністи» стверджують, що і сам Олександр Сергійович був би в захваті від їх редакції, бо ж як відомо під кінець життя він примирився з церквою і покаявся у написанні «Гавриліади». Автори «шедевру» навряд чи збираються зупинятись на досягнутому, у їх планах перевидання всіх книг, що якимось чином ганьблять ім’я пастиря. Особисто ми з нетерпінням чекаємо їх редакції «12 стільців» Ільфа та Петрова, цікаво ким вона замінять о. Федора, можливо це буде звільнений працівник свічкового заводу або хтось інший?
Вся ця історія примушує нас замислитись над давнім звинуваченням у підробці текстів грецьких, римських та єврейських авторів, що починаючи з 19 століття сипалися у бік Церкви. Одне з таких серйозних звинувачень було пов’язане з відомою книгою єврейського історика Йосипа Флавія. В його книзі «Іудейська війна» є згадка про Ісуса Христа. І деякі вчені, а зокрема Бруно Бауер вважали це пізнішою вставкою, що була зроблена для підтвердження історичності особи Христа.
Але не ця тема цікавить нас у першу чергу. Автентичність тих чи інших текстів річ важлива, та ми всі розуміємо, що в наш час вже не можливо так просто викривити широко розповсюджену інформацію. Існує занадто багато перехресних джерел, за допомогою яких можна буде викрити будь-яку підробку.
Питання зовсім у другому. Представники церкви і не лише російської, прикладають неймовірні зусилля для того, щоб зберігати та захищати власний авторитет. Будь-яка критика у бік Церкви сприймається надмірно болісно та неадекватно, і навіть у тих випадках, коли критика стосується не самої Церкви, а окремих її представників. І це дуже погано тому що однією з основних ознак сектантства – є відсутність критичного мислення. Це не означає, що потрібно до будь-якого твердження ставитись скептично, мова йде про питання здорового критицизму, який може стати у пригоді на шляху до пошуків істини. Якби Християнська Церква була «сектантською організацією», що не здатна вести здоровий діалог, то хіба б написав святий Павло «мусять між вами й поділи бути, щоб відкрились між вами й досвідчені.» 1Посл. до Коринтян 11.19. До того ж сам апостол у своїх посланнях часто говорить про проблеми Церкви, засаджуючи неправедні діяння деяких її членів. Невже ми вважаємо, що сучасна Церква настільки досконала і довершена, що їй немає над чим працювати, або що викорінювати?
Чому ж тоді офіційні представники різних конфесій так наполегливо намагаються стерти усі сліди критики у свій бік. Чому б не почати стирати причини, що викликали цю критику? Але питання у тім, що останнє зробити набагато важче ніж перше. І тому церковній номенклатурі набагато простіше відгороджуватись від критики, аніж задумуватись над причинами її виникнення і робити кроки для подолання неприйнятних для священнослужителів фактів.
Випадок з Олександром Сергійовичем та його Балдою – це просто яскравий приклад того, як духовні лідери намагаються штучними методами обілити себе або своїх колег. Саме через церковну цензуру казка Пушкіна не була видана зо його життя, і лише у 1840 р. після заміни «попа» на «купця» В. А. Жуковському вдалося випустити її в світ.
Великий російський поет не просто так використав образ «попа» – в даний історичний період – це була серйозна соціально-етична проблема. В той час коли селяни Російської імперії були закріпаченими рабами і жили не то що в нужді, а поза межами життєво необхідного мінімуму, священики процвітали як ніхто інші.
Священики отримували державну платню, а також гроші за треби від мирян. Вони жили у шикарних будинках, володіли спадковою власністю, мали слуг, землі та багато інших матеріальних благ. І все це відбувалося на фоні повного зубожіння селянства, яке складало 83% від загальної кількості населення імперії. При тому всьому, маючи настільки значні фінансові переваги, клірики далеко не завжди були взірцевими духовними лідерами – є сотні фактів, що свідчать про зворотне.
Тодішня офіційна Церква заборонила видавати казку Пушкіна, тому що так само, як і сучасні церковні можновладці, хотіла штучно обілити себе, або, вірніше, приховати правду про існуючий стан речей.
На останок хочеться додати лише одне. Будь-які спекуляції, інсценуації та викривлення історії не допоможуть Церкві зберегти свій авторитет у суспільстві. Набагато більше допоможуть справжні перетворення і реформи, що сприятимуть реальному підвищенню моральності та духовності священнослужителів. Дематеріалізація та декомерціалізація, а також суворий контроль за морально-етичною поведінкою кліриків – ось єдиний можливий та ефективний спосіб врятувати авторитет Церкви. Усі інші методи приведуть до того, що ми зараз спостерігаємо у Європі. Секуляризація суспільства нерозривно пов’язана з змирщенням Церкви. Саме цей фактор є головним наріжним каменем у ситуації релігійного колапсу західного світу.
Дмитро Папета