Реформа вищої освіти - єдиний шанс на порятунок.
Полеміка, що до оптимізації та наведення ладу у сфері вищої освіти в Україні, простіше кажучи, закриття, або, що точніше – злияння українських ВУЗів, ведеться вже досить давно. Ще 2006 року було закрито 104 ВУЗи, які за стандартами МОН не відповідали вимогам до вищого навчального закладу.
На сьогодні дана проблема набула не лише практичного та професійного значення, на превеликий жаль – вона перемістилася з практичної площини в емоційну та політичну. Причиною цього явища є політика нинішнього міністра освіти Д. Табачника. Ми не будемо аналізувати тенденції його нововведень у сфері мовної освіти. Так званий плюрилінгвізм, який підтримує міністр, є сумнівним шляхом для України, але це зовсім інша тема, яка не стосується закону про вищу освіту.
Проблема в тому, що серйозне питання, від якого багато у чому буде залежати майбутнє України, розглядається не у раціональному а істерично-популістському руслі. Будь яка ініціатива, яка виходить з боку Д. Табачника, не піддається здоровому перехресному аналізу, а відразу отримує шаблонні ярлики, які залежать від того підтримує людина політику міністра, чи засуджує її. Преса, яка зробила Табачника основною політичною зіркою (йому вдалося затьмарити навіть Януковича з Азаровим), постійно підігріває нездоровий інтерес до одізної фігури головного педагога. А це в свою чергу відволікає увагу людей від суті питань, які розглядаються Міністерством освіти.
Ця ж сама доля спіткала і Закон про вищу освіту. Реформи та постулати запропоновані Д. Табачником, відразу сприймаються в штики і не тому, що вони гарні, або погані, їх толком ніхто не розглядав, а тому що все, що пропонує міністр – це «зло». Але, якщо відкинути шаблонність та упередженість, то можна побачити, що в запропонованих кроках є сенс.
Одне з головних питань яке ставить МОН – це надмірна кількість ВНЗ, порівнюючи Україну з Європою можна побачити такі дані: «в Італії на 60 мільйонів населення припадає 65 університетів, у Франції на 63 мільйони – 41, в Іспанії на 45 мільйонів – 60, у Великій Британії на майже 61 мільйон – 142, а в Україні на 47 мільйонів – 228 ВНЗ III-IV рівнів акредитації (державної форми власності)».
Друге питання – це дуже низький професійний та освітній рівень маленьких регіональних ВНЗ та місцевих філіалів великих Університетів. Міністерство, не маючи можливості відверто висловитися про те, що відбувається у сфері вищої освіти, знаходить більш прийнятні для офіційної мови формулювання тим не подобствам, що відбуваються на місцях. Маючи можливість називати речі своїми іменами, ми можемо стверджувати, що вища освіта в Україні за останні 10 років перетворилися на чергу за дипломом. Де ж це бачено, щоб кожен другий випускник школи ставав студентом та отримував вищу освіту?
Нажаль, ми вже давно забули, що таке насправді Вища освіта. Її статус опустився до рівня перукарів та продавців магазинів, що всі як один мають вищу заочну освіту за фахом «менеджера», «економіста» та юриста. Найбільше вражають жінки та дівчата, які люблять закінчувати 2 або 3 ВНЗ, та хизуватися перед чоловіком чи подружками кількістю гербованих папірців у домашній скринці. Більше половини з них навіть одну освіту толком не змогли опанувати, що вже говорити про дві. Всім нам на практиці відомі випадки, коли студенти взагалі на ходили на навчання, не здавали екзаменів і при цьому отримали диплом. Таке можливо було і за радянських часів, але тоді це були поодинокі випадки, а нині це практика поставлена на конвейер.
Невже Україна потребує мільйонів нікому не потрібних менеджерів та юристів, які не лише не розуміються на власних «спеціалізаціях» – вони навіть шкільну програму не змогли добре засвоїти. Не будемо брати приватні ВНЗ, де панує повний хаос та коомерціалізація, де ректору не вигідно втрачати потенційних «клієнтів» і він змушений випускати «дипломованих» дурнів. Візьмемо державні навчальні заклади, кожному хто навчався протягом останніх 10 років, навчає дітей або має вуха і слухає, що розповідають знайомі, відомо в якому жахливому стані знаходиться вища освіта. Хабарництво, панібратство, елементарне ледарство студентів і надія на переведення на «контракт» призвели до того, що наявність диплому про вищу освіту ще нічого не говорить про людину. Бувають випадки коли з групи у 20 чоловік диплом можна дати лише трьом, а інших сімнадцть потрібно гнати в шию. І питання не в тому, що комусь шкода дати їм цей диплом, проблема у тому, що він їм не потрібен, вони не знатимуть як ним скористатися. Єдине, що вони зможуть – це покласти собі його у поличку і сказати «у мене є вища освіта!», і далі іти працювати туди, де ця освіта зовсім не потрібна.
Нам відомі кондитери-юристи, охоронці-менеджери, водії-економісти, двірники-бухгалтери... І це не те покоління нещасних інтелегентів, що було змушено податися на заробітки у 90-сті після роспаду СРСР. Ні – це молоді люди двадцяти трьох, двадцяти пяти років. Вони просто жертви масового психозу нашого часу під назвою «вища освіта». В якийсь момент хтось вирішив, що всі повинні мати вищу освіту, це підтримала держава та дозволила відкривати все нові та нові ВНЗ. А от коли ми зіткнулися з тим, що не потрібно стільки менеджерів та юристів, а друге з тим, що нам потрібні кваліфіковані а не «паперові» спеціалісти, мильна куля під назвою «вища освіта» почала лопатись.
Тому та політика, яку обрало МОН, є цілком вірним і повіркованим кроком до подолання знищення Вищої освіти в Україні. Так далі просто не може продовжуватись. Не можна закривати очі на очевидне і не визнати того факту, що в Україні лише декілька ВНЗ випускають насправді кваліфікованих спеціалістів, яких можна і хочеться взяти на роботу. Потрібно прийняти реалії часу та дати молодим людям, не здібним до наукових знань, можливість отримати необхідні Батьківщині робітничі та технічні професії. Таким чином вони самі отримають те, що буде їм до душі і буде приносити як матеріальне так і духовне задоволення. Яким сенс сидіти на парах та нічого не розуміть, лише за для того, щоб заспокоїти батьків або самих себе, самою лише наявністю диплома і повною відсутністю знань? Ця феєрія абсурду рано чи пізно повинна скінчитися.
Однак, проблема мильної вищої освіти стосується не лише студентів. Багато викладачів побоюється залишитись без роботи. Міністр на це заявив: «У рішенні Міністерства про об’єднання (університетів) встановлюється лише одне – що всі викладачі продовжують працювати, і всі студенти продовжують навчання за обраними спеціальностями». Важко сказати – правду він говорить, чи це звичайна відмовка. Це не головне. Усім добре відом, що добрій третині викладачів вже за 65 років, деяким за 70. Одна професорка дуже похилого віку розповідала та розповідає студентам дані за програмою 1989 року, і при тому дуже суворо вимагає від них складання іспитів за своїми конспектами. Зрозуміло, що людині потрібні гроші, але професорська пенсія не така вже мізерна, та саме головне те, що студенти не повинні виходити «дебілами» через те, що комусь не вистачає пенсії, а хтось є кумом чи батьком декана.
Ми можемо не приймати мовну політику Д. Табачника, його відкриття російських шкіл та насадження нездорового білінгвізму, але ми не можемо відмовитися від курсу реформування Вищої освіти в Україні, навіть якщо воно йде з його подачі. До того ж даним питанням займався не лише він та його команда, дане питання є актульним вже багато років, і добре, що воно нарешті почало вирішуватись.
Хочеться додати лише одне, якщо зараз ми не врятуємо нашу систему вищої освіти то через 10 років вона абсолютно втратить свій авторитет в очах роботодавців, які вже і зараз не особливо в неї вірять. Також ми зробимо наших випускників не конкурентноспроможними як в Україні так і в Європі. Методи та засоби, якими буде впроваджуватись реформа, можуть і повинні бути предеметом полеміки. Але сам факт її необхідності – це не питання для дискусій – це незаперечна потреба,що має здійснитись вже найближчим часом.
Дмитро Папета 13.06.11
http://www.mon.gov.ua/newstmp/2011/09_06/12/