Чи вибороли українці свободу?

 Ми українці! Ми вибороли незалежність у 1991 році! Наші герої боролися з СРСР і перемогли! Такі і подібні голосні заяви доводиться чути доволі часто, а особливо часто довелося їх слухати перед 20 річницею Незалежності України.

Слухаючи одного свого знайомого, відомого політика, одного з авторів декларації про незалежність, який рвав на собі вишиванку, намагаючись підкреслити любов до України та особистий вклад в здобуття нею свободи, мені чомусь було не по собі. Щось зсередини мені нашіптувало, що в його словах щось не те. Після нього виступала ще ціла купа борців за незалежність, і всі вони як один вихвалилися тим як вони боролися і побороли.

Цікаво те, що кожен з них був щиро впевнений у тому, що Україна отримала свободу саме завдяки їхнім старанням. Що саме це стало головним фактором здобуття незалежності. Але якщо поглянути тверезо і відкинути романтичні погляди та рожеві окуляри самовихваляння, то легко побачити, що не українці здобули незалежність для України. Як би не парадоксально це звучало – але сучасна українська державність та незалежність – це не заслуга українського народу та окремих його представників.

Довести дану тезу дуже просто. Потрібно лише трохи зануритись в новітню історію та подивитися на неї тверезо, використовуючи мову фактів а не домислів. Україна, як частина Радянського Союзу, не мала власної державності, єдине, що їй було відведено це номінальний статус обмеженого суверенітету. Дане рішення було прийнято керівництвом СРСР для вирішення власних цілей і не мало відношення до прагнень українців. І коли 1991 році Радянський Союз припинив своє існування, як єдина держава, Україна як і інші 15 республік отримали незалежність. Це всім відомий історичний факт, який не піддається жодному сумніву.

Питання в тому, яким був внесок самих українців у здобуття незалежності? Сучасні проукраїнські політики та громадські діячі щиро впевнюють нас молодше покоління у тому, що їх внесок був неоціненний. Але, думаюча людина, якою б молодою вона не була, вміє аналізувати та оцінювати факти а не гасла та промови. А мова фактів проста та елементарна. Розпад СРСР проходив за явно спланованим сценарієм, хто був його розробниками сказати важко. Але розмірковуючи логічно, ми можемо майже з 100% точністю сказати, що це була партійна верхівка а також США та Європа. По розіграному як по нотам сценарію ми пам’ятаємо захоплення влади групою ГКЧП, потім майже безкровне їх повалення і повернення М. Горбачова до влади. І після цього проведення референдумів в республіках СРСР, на яких кожна країна голосувала за вихід з союзу. Можливо референдуми були справжніми і люди дійсно голосували за вихід з Союзу, але знаючи минули практику голосувань в Союзі, не важко уявити, що яким би не було рішення народу воно б співпало з рішенням необхідним партії.

А наскільки стає зрозумілим з подальших подій, набуття незалежності кожною з республік було обов’язковою умовою Заходу, який чітко контролював всі події, що відбувалися в СРСР. Тому не важко зрозуміти, що набуття Україною незалежності було не плодом боротьби її народу, а плодом історичних та геополітичних рішень лідерів наддержав, які мали свої глобальні плани і мало цікавились думками простих пересічних людей.

Я не відкидаю того факту, що в Україні завжди були сили та люди, які прагнули її незалежності, деякі навіть боролися за неї, але не можна не визнати того, що якби СРСР не розпалося і Комуністична партія не відступила, наша держава і по нині була б лише умовно «вільною».

Саме у цій історичній антиномії, завбачається певне підґрунтя нашої нинішньої слабкості. Ті держави, які довгий час вели визвольну війну з країною загарбником, набували такої внутрішньої сили та єдності, що виборовши свободу вони починали активно розвиватися та рости. А от ми і нині не спроможні навіть просто об’єднати нашу Україну, схід прагне одного, захід іншого, Крим мріє про своє і все це робить нас слабкими та уразливими. Наша нинішня свобода – це не трофей завойовника, і не право сильного – це дар вищих сил, благословення неба, яке ще треба заслужити, оцінити і правильно ним розпорядитися.

Кожен українець молодий, старий чи ще зовсім юний, повинен визнати той факт, що наша нинішня свобода – це ще не свобода, це лише початок довгого шляху, який ми неодмінно пройдемо і здобудемо перемогу. Але зараз ще не час рахувати здобутки та хизуватися досягненням, як це полюбляють робити політики старшого покоління та ультра націоналістичного спрямування. Вони приписують собі не свої подвиги, бо, нажаль, більшість з них нічого не змогли зробити з тим великим даром, який їм дала доля з – НЕЗАЛЕЖНІСТЮ. Тепер справа за молодими. Нам необхідно визнати помилки минулого і завзято взятись за будівництво майбутнього. Наш шлях не тернистий, бо по при всі перепони які ми на ньому зустрінемо він буде осяяний безкінечно світлим і чистим сонцем Свободи.